Научная работа: Праця про Петра Могилу

Впродовж: 1638 р., у Ватикані кілька разів ставилося питання «універсальної унії» в наслідок домагання короля на дозвіл на спільний собор православних з уніятами, однак відповідь була негативна. Це саме повторилося в 1640 p., коли доручення з 25. 8. 1640 з Риму вказувало, що слід « точно триматися вказівок нунція і давати повну віру його словам» 65). Ці переговори відбувалися тільки на верхах між королем, Ватиканом і нунцієм, але в них українська церква участи не брала.

Більшість дослідників 66) приписують цьому періодові (1636 р). появу проекту замирення: «Modus concordiae generalis a parte desinutorum conceptus», однак, згідно з думкою Е. Шмурло (цит. твір, стор. 108-111), ми уважаємо, що цей документ стосується наступного періоду, де про нього й буде мова.

Вище подані факти мають в собі багато неясного, містять Суперечливі погляди, тому необхідно провести їхню докладну аналізу.

Заходи Санґушка-Дамаскина найкраще простудіював Е. Шмурло. довгі роки працюючи в архівах Конгрегації Пропаґанди Віри у Римі як делегат Академії Наук у Петербурзі. У згаданій вже його праці, він опублікував 16 документів (чч. 65-80), в яких крім листів та інструкцій кн. Сангушка і Дамаскина, є протоколи з засідань Конґреґації, її інструкції до нунція Філонарді та листи кардиналів А. Барберіні, Інґолі тощо. У всіх цих документах дуже часто згадується про митр. Могилу, про його прихильність до унії, включно з тим, що православного митрополита називають «потаємним уніятом» :

«Petrus Mohila metropolita Kioviensis, in publico est schismati-cus, sed occulte est unitus et libentissime desiderat unionem et vel-let illam in uno instanti videre, sed propter Kozakos (de quibus minus est) et nobilitatem aperte non audet...» 67). Відповідь на всі ці нічим не обгрунтовані заяви подас сам Е. Шмурло. Аналізуючи домагання Дамаскина. щоб Конґреґація вислала в неофіційній формі листи також до Могили і Пузини, які (листи) мали « заторкнути обох до глибини душі і що тоді і митрополит і єпископ будуть готові кров проливати за діло унії» 68) але Курія завагалась, уважаючи пропозиції Дамаскина за надто відважні й листів не написала. Шмурло виправдус поведінку Конґреґації: «Попри все лист Санґушка і пояснення Дамаскина своїми протилежностями скоріше затемнювали, ніж роз'яснювали, створюючи вагання, а навіть сумнів. Курію запевняли, начебто до голосу Могили й Пузини прислухається майже вся руська шляхта, що єпископ луцький міг відкрито проповідувати унію, що «вся схизматична шляхта і духовенство » настоювали на поїздці Санґушка до Риму, а в той же час і воєвода і митрополит з єпископом бажають дотримання суворої таємниці, мотивуючи головним чином побоюванням протидії зі сторони самої шляхти, але не тільки її одної, але також і козацтва...» 69).

Так само згаданий автор вносить правильні поправки щодо приписаного Санґушком і Дамаскином «уніятства» Петра Могили, він пише :

«До нас не дійшов голос самого митрополита Могили, і ми не знаємо безпосередньо від нього, в якій мірі він брав участь у проекті волинського воєводи і в якій формі виявилась ця участь. Немає основ сумніватися в заявах Дамаскина, хоч деяким фактам він дає не зовсім правильне пояснення. В митрополиті Могилі, який гостро засудив книгу Диплиці, очевидно, тільки пристрасне око могло бачити ровного паладина і борця за церковний примат папи: в єретичних творах і католик, і найортодоксальніший православний могли найти сторінки, однаково осоружні й несумісні з їхнім релігійним почуттям. В поведінці Могили Дамаскин знайшов те, що йому хотілося знайти. Це одначе не значить, що у Могили не було можливо нічого «знайти». Відмовляти київському митрополитові в католицьких симпатіях на грунті унії з Римом ледве чи можливо; слід тільки пам'ятати що в слово унія сучасники звикли вкладати не завжди те значення, яке вкладали в нього люди першої половини XVII століття» 70).

Після довгого історичного екскурсу, в якому Е. Шмурло намагається довести, що унія в XVII ст. була значно присмливіша для православних, ніж у XX ст., він продовжує:

«Петро Могила жив саме в таку добу, і, залишаючись цілісно православною людиною, він допускав ще можливість порозуміння, він міг ще не боятися слова «унія». Ось чому даремно одні намагаються вибілити його від звинувачення в «податливості» — Могила подавався; і даремно інші обвинувачують його в опортунізмі, тінь на чистоту релігійного вірування — шукати з'єднання розпалих частин християнської церкви ще не значить перестати бути православним... Це все створювали обставини, які виправ­дували в очах Петра Могили, його «податливість» і готовість допустити унію з Римською церквою. Події показали, що Могила помилився у своїх розрахунках, що зближення з Римом покищо ще було неможливим :але у своїй помилці він був не єдиним: багато з сучасників київського митрополита, не менш ревні за нього православні, не менш від нього тверді у вірі своїх батьків, думали так саме як він» 71).

Погоджуючись у засаді з висновками Е. Шмурло, деякі застереження викликає тільки його оцінка уніятсько-православних відносин XVIT ст. Загальновідомим с наставления козаків та братств до унії, а вони ж були виразниками національних і релігійних прагнень усього народу. Це було тоді, коли загинув архисп. Йосафат Кунцевич, а не один прихильник унії був втоплений у Дніпрі. Ллє це не зменшує ролі, що її відограв П. Могила у справі зближення церков, а навпаки. Будучи переконаним, що з'єднання роз'єднаних церков — це велика і благородна ідея, він не боявся виступати з цим питанням, не зважаючи на те, що воно було непопулярне і що, намагаючись провести його в життя, він натрапляв на великі перешкоди. Та його розуміння з'єднання цілковито різнилося від розуміння унії католицькою церквою; але про це згодом.

Тоді обидві сторони — православні й уніяти — відчували себе скривдженими й шукали шляхів, щоб вийти з трудного становища. І так «католики римського обряду трактували уніятів за нижчу категорію людей, в унії бачили тільки переходовий степень до латинства..., щождо православних, то продовження і напруженість боротьби, постійні перешкоди й переслідування, справжні бажання вийти із зневажливого положення принижених і безправних... все це штовхало в сторону унії і вони були готові визнати почесне головство папи, тільки, щоб їм гарантували недоторканість обряду і не викривляли його латинськими особливостями. Осягнути це порозуміння вони сподівались обранням па-тріярха, спільного і для уніятів, і для православних... Свій патріярх мав служити гарантією того, ідо погодження, з'єднання не перейде в злиття, в підпорядкування, що руська церква не потоне і не втратить свого обличчя в середині римської церкви. Приклад уніятів остерігав православних, що однієї обіцянки, хоча б і урочисто даної, для збереження обряду ще мало; потрібний патріярх, який навіть визнавав би примат папи, але був би цілковито незалежний у внутрішніх справах своєї церкви» 72).

Крім внутрішніх причин, які впливали на православних, а насамперед на іерархію і митрополита П. Могилу у новоунійних заходах, було ще наставления короля Володислава IV, який прагнув цього з політично-державних причин. А тому, що православні поважали короля за деякі його полегші, зроблені для їхньої церкви, то також з чемности йшли на переговори з уніятами та католицькою церквою.

Привертає до себе увагу також той факт, що питання патріярхату ставив тільки волинський воєвода Санґушко, а згодом його перебрав і уарґументував Володислав IV, тоді коли ні один ватиканський документ навіть не згадує про нього. Щобільше, від конгрегації іде до нунція інструкція про заборону спільного собору, вимагаючи перед всякими розмовами прийняття православними умов, опрацьованих на Фльорентійському соборі.

Впродовж цієї чергової фази «універсальної унії», наставления Петра Могили було визначене готовістю до переговорів, що видно з його грамот, які він вислав до своїх вірних перед сеймом 1637 р. Безпосередньої участи у плянах Санґушка і короля він не брав. Тому звинувачувати його у відступстві від православія (І. Копинський) немає ніяких підстав. Про його ідеї щодо з'єднання церков довідаємося докладніше з наступного розділу.

5) Період 1643-1646 pp.

У цей час кілька разів король Володислав IV ставив питання спільного собору між православними й уніятами, але кожного разу діставав з Риму негативну відповідь з вимогою, щоб православні прийняли ще перед початком собору умови, визначені на Фльорентійському соборі, або радили звернутися до нунція в Польщі, якому ше в 1629 р. були визначені умови можливих контактів. Це ухильне наставления перешкоджало обом заціка­вленим сторонам — православним і уніятам, — на щорічних сеймах у Варшаві приступити до розгляду спірних питань.

Цей стан тривав до 1643 p.. коли з ініціятиви холмського уніятського єпископа Методія Терлецького, ревного ісповідника унії, Ватикан погодився розпочати нову унійну акцію. М. Тер-лецький запропонував «з метою підтримки й дальшого розширен-

ня унії» вислати до різних визначних осіб у Польщі папське бреве. Він запропонував список 24 осіб: короля, важливих латинських прелатів, високих світських службовців і найвпливовіших

воєвод. У цьому списку Терлецький подав також трьох православних, а саме київського митрополита П. Могилу, чернігівського воеводу Адама Киселя і луцького підскарбія кн. Григорія Четвертно-Четвертинського 73). При цьому уніятський епископ подав І таку характеристику П. Могили: «Син воєводи Молдавії, людина важлива і побожна, яка готова визнати папу духовним головою церкви» 74).

Пропозиція еп. Терлецького була схвалена на засіданні Кон-ґреґації Пропаґанди Віри 28. 9, 1643 р. і папські бреве були вислані з датою 3. 11. 1643 р. — 23-ом особам; не удостоївся довір'я тільки Четвертинський 75).

У листі-бреве до П. Могили, папа Урбан VIII закликав київського митрополита повернутися в лоно католицької церкви, щоб подбати про власне спасіння й про спасіння всіх тих, що йдуть його слідами..., що священна колегія кардиналів ознайомить його докладно з намірами Римського престола, та щоб Могила запропонував прислати до Риму довірених осіб, двох монахів для безпосередніх переговорів і розгляду справи. Ось текст цього листа:

«Преподобний брате! Спасіння і світло Божественної благодаті (хай будуть з тобою)! Хоч ми знаємо, що відмінності у вірі відділяють нас від твоєї пастви (fraternitalem) не мало, однак апостольська турбота спрямовує до тебе погляди, бажаючи прихилити до святилища католицької віри, де Господь вибрав собі оселю, і закликати на безпечніший шлях, по якому первосвя-щенні ключі відчиняють віруючим народам ворота вічного царства. Вислухай, шановний брате, спасенні поради, які тобі пропонуються не стільки містом (Римом — А. Ж.), яке є вітчизною народів і учителем істини, як самим небом. Потурбуйся про власне спасения і про спасения інших, які прямують за твоїми слідами і легко підуть шляхом, який ти вкажеш їм своїм прикладом. Про це першорядної важливості! діло, тобі пришле докладний лист священна конґреГація кардиналів, яка займається поширенням католицької віри. Якщо потрібно точнішого роз'яснення, ти можеш прислати до нас двох вправних ченців, яких ми приймемо по-дружньому і ласкаво. Вони, без сумніву, впізнають, наскільки чисте, вірне і багате на всілякі чесноти учення, яке визнає Апостольський ГІрестіл св. Петра. Тоді, ми сподіваємося, вони, освічені спасительними пізнаннями повернуться до вас, проповідуючи свідчення Господні, за допомогою яких душі Твоїх людей, бу­дучи вирвані з пащі пекельних вовків, увійдуть у справжнє стадо Христове. Ми молимо, щоб Всевишній, якому ми в своїх най-щиріших молитвах завжди доручаємо увесь руський народ, за первосвященичим проханням дарував бажаний успіх. Бо коли він (Господь) всесильний зібрати розсіяних повсюди ізраїльтян, то може по надхненню Св. Духа, виростати в твоєму серці плоди вічного спасіння, напоєні дорогоцінною кров'ю, що витекла з ран Господа. Ми бажаємо нашій душі такої власне втіхи і молимо

Отця світла осяяти тебе, брате, райським промінням його благодаті» 76).

Кілька днів пізніше, 9. 11. 1643, колсґія кардиналів вислала свого пояснювального листа, в якому стверджувалося, що холмський епископ М. Терлецький повідомив конгрегацію Пропаганди Віри про великі добродійства, науку віри та ревність Могили й чернігівського каштеляна Адама Киселя. Ця інформація подає високим отцям надію бачити всю Русь возз'єднаною із св. апостольською столицею, подібно, як два століття тому таке ж об'єднання сталося при всеруському митрополитові Ісидорі на вселенському Флорентійському соборі... Для ознайомлення з трактованою справою, конґреґація пересилає в перекладі на латинську мову твори Генадія, колись патріярха константинопольського, написані в обороні Фльорентійського собору... Якщо б після безпристрасного ознайомлення зі згаданою книгою (Генадія) були які сумніви, їх можна буде вияснити, коли митрополит вишле до Риму двох найвидатніших вчених ченців, які будуть радо прийняті і з увагою вислухані. При розгляді питання про об'єднання з апостольською столицею, на погляд конгрегації, слід мати на увазі і призадуматись над такими трьома фактами:

1) Що із усіх апостольських столиць одна тільки римська церква має неперервне наслідство первосвященників і зберігає православну віру і науку, успадковану від верховних апостолів Петра і Павла, бо в інших столицях як Константинополь, Александрія, Антіохія і Єрусалим, часто перебували еретики, які зіпсували чистоту апостольської науки... 2) Римська церква має від Господа в особі Петра запевнення, що не викривить його віри, яке виконується століттями і до теперішнього часу через згадане безперервне переємство римських первосвященників; 3) Що всі вище згадані апостольські престоли, які відірвались від римського, є під ярмом рабства невірних; римський престол завдяки перебуванню у ньому Святого Духа процвітає і користується цілковитою свободою... Крім надії на вічне спасіння, лист Конґреґації вказує на визволення руської церкви з-під влади константинопільських патріярхів. які не просвіщають народу, а тільки обтяжують його поборами (податками), самі висвячуються незаконно, протиканонічно й інших висвячують таким самим способом, в наслідок чого скрізь панує симонія... 77).

Ці два документи знайшли досить гостру оцінку з боку православних дослідників. С. Голубев уважає, що «Римський престол ясно і недвозначно висловив свій погляд, надхнений фанатизмом до православія, як релігії, що веде до духовної загибелі, уважаючи унію як засіб вихопити душі схизматиків з пащі пекельних вовків. Поставлене папською курією в таку площину, питання про унію не могло мати ніякого успіху і листи папи та конґреґації були залишені Могилою без відповіді» 78). Відомо, що останнє твердження не відповідає правді, бо Е. Шмурло знайшов у Ватиканських архівах проект, чи записку П. Могили, але про це згодом.

Е. Шмурло ставить питання : чому курія не звернулася до Могили у 1636 р. на домагання Санґушка, а за 7 років, в 1643 p., рішилась на цей крок. На це питання «ми не маємо прямих даних для позитивної відповіді; залишаються тільки непевні і сумнівні здогади. Зате одне можна сказати : написані бреве не були даремними, за рік вони принесли свої плоди» 79).

У цей час, незадовго перед смертю папи Урбана VIII, дійшло до загострення між Римським престолом і Володиславом IV в наслідок певних образ останнього (названо його «приятелем єретиків і схизматиків») з боку нунція Філонарді. Нунцій був відкликаний в жовтні 1643 р., без призначення наступника. Але ці відносини покращали після вступления на престол нового папи Інокентія X (15. 9. 1644 р.)т який виявився прихильником Поль­щі і Володислава IV та назначив до Варшави нового нунція, ад-ріянопільського арцибіскупа Івана-де-Тореса. Але ще перед цим призначенням король вислав до Риму спеціяльного післанця, о. Валеріяна Маньо, з інструкціями в справі унії. Він привіз зі собою також листовні проекти і пропозиції ІІетра Могили та Ада-ма Киселя, до яких за рік перед тим були вислані папські бреве.

На думку Е. Шмурла, можливе, що о. В. Маньо привіз до Риму ще й третю записку, також в справі порозуміння православних з католицькою церквою, а саме, вже вище згадану «Modus concordiae generalis a parte desinutorum conceptus» 80). Цей документ мав би М. Гарасевич помилково помістити, як такий, що стосувався до акції 1636 p., але в цей рік головною проблемою було створення в Польщі окремого від Константинополя патріярха для українців і білорусів, тоді коли «Модус» ні словом не згадує про нього. Суттю і змістом своїм цей документ дуже близький, до знайдених у ватіканських архівах записок, приписаних П. Могилі і А. Киселю. Цей «проект згоди» дійшов до нас не в оригіналі й навіть не в копії, а скоріше як конспект переказування умов, поставлених православними 81), зроблений кимось з уніятів, чи католиків.

Для кращого зрозуміння «записок» П. Могили і А. Киселя, насамперед розглянемо зведений зміст цього «Modus concordiae»:

1) Православні не вносять до символу віри доповнення « й од Си­на », віруючи, що Св. Дух сходить «A Patre per Filium»; латинське ж вірування, що Дух походить «a Patre Filioque » не вва-жасться за сресь. 2) Православні повинні вірити в існування третього місця — чистилища, хоч і не обов'язані вірити, що очищення душі в ньому проходить через вогонь. 3) Православні повинні вірити, що душі святих перебувають на небі. 4) Всі руські (українці і білоруси) грецького обряду, що знаходяться під владою польського короля, безпосередньо залежатимуть від константинопольського патріярха, коли він буде вірувати згідно з поданими вище пунктами і своє ісповідання віри пришле польському королеві, митрополитові і всім руським єпископам. 5) Обряди і звичаї Східньої Церкви залишаються для православних недоторканими; православні не осуджують латинських оплатків, посту в суботу, причастя під одним видом, як і навпаки, латинники не осуджують православних обрядів. 6) Всякий (православний чи латинник) тримається свого обряду і хвалить інших, хоч і їх не наслідує (quilibet ergo atlendat suo ritui, utrumque laudet, non imitetur). 7) Всі руські грецького обряду признають, що римський престіл є перший між престолами, а римський первосвященик с первопрес-тольним, і йому належить не тільки перше місце і головство на соборах, але й право скликати собори, затверджувати їх постанови, звертатися до Церкви Христової з посланнями, нагадуваннями і попередженнями. Йому одному це по праву належить, бо він с управитель в Церкві Христовій, наступник божественного Петра; до нього надсилаються синодальні постанови; до його захисту треба звертатися й апелювати у всіх важливіших справах. Митрополит поминас за Богослужениям спершу папу, а потім патріярха. Митрополит при посвяченні надсилає своє ісповідання віри папі, заявляючи, що таке ж Ісповідання надсилає і патріяр-хові. 8) Безпосередня підлеглість патріярхові є в тому, що митрополит поминає патріярха за Богослужениям: патріярх затверджує митрополита на катедрі, але тільки на перший раз, — далі поставлення митрополита шляхом виборів мас бути без участи патріярха, аж поки Константинопіль не звільниться від ярма невірних; патріярх призначає митрополита своїм екзархом по кінець його життя і митрополит відає всіма церковними ділами, не звертаючись за санкцією до патріярха; це тому, що комунікація з Константинополем є утрудненою, через ярмо невірних, с випадки симонії і т. п. 82).

Православні дослідники піддали гострій критиці цей проект. С. Голубев уважає, шо «уступки католиків були незначні. Вони зводились до заховання обрядовости, але не віронауки... Православним пропонувалася та сама зненавиджена унія, проти якої вони так енергійно боролися хоч пропонувалась вона дещо у зм'ягшеній формі... Довгі ж розмови про Царгородського патріярха були підготовчим ґрунтом для схилення православних до відсту-плення від грецької церкви завдяки утворенню власного патріярха...» 83).

С. Голубев зробив дві помилки: вже зазначено було вище, що це був проект православних, а по-друге, в документі немає мови про патріярхат, тому і відносити цей документ до 1636-1638 pp. невірно.

Натомість Е. Шмурло зазначає, що «Модус конкордіє» має компромісовий характер... що проект намагається не зірвати принципового зв'язку з грецькою церквою, але залишає його тільки для показу..., що проект робить великий крок в напрямі латинської церкви, — найкращий доказ усвідомлення потреби з'єднання з Римом. Але одночасно з тим уважає, що визнання «походження Св. Духа «через Сина» було замаскованим визнанням латинської догми, мовчазною відмовою від православної. Визнавалось чистилище, примат папи; стосунок до папи був значно більш « безпосереднім », ніж відношення до патріярха...» 84).

Чи був цей проект ближче розглянений — не відомо. Хіба те, що згадус Шмурло, що його знайшли серед уніятів і в самому Римі нездійснимим, бо константинопільська церква не була в унії 85).

На думку о. А. Г. Великого «Модус» загального порозуміння, виготовлений православними, зустрічається в римських документах щойно 1647-1648 року 86).

У цьому проекті є чимало спільного із змістом двох інших документів, які є зв'язані з ім'ям митрополита Петра Могили, але є також і відмінності. Тому проаналізуємо докладніше ці два документи.

Насамперед слід визначити походження документів, призадуматися над їхніми авторами. Це надзвичайно скомплікована, а одночасно контроверсійна проблема, що до неї ряд дослідників відстоювали різні погляди.

Йде мова про анонімні унійні проекти, знайдені в томі 338 документів Архіву Конгрегації Пропаганди Віри у Римі, у фонді Lettere antiche, що їх мав привезти о.Валеріян Маньо на початку 1645 р. до Риму, і які опублікував Е. Шмурло у своїй праці «Le Saint Siege et l'Orient orthodoxe Russe 1609-1654» (Римська курія на Руському православному Сході в 1609-1654) як документ ч. 93 під заголовком «Memoire du metropolite Pierre Mohila» 87) і документ ч, 94, відома «Sententia cuiusdam nobilis poloni graecae religionis», під назвою «Memoire du palatin Adam Kisel» 88). Перший документ знайдений у 5 копіях по різних римських бібліотеках 89).

Е. Шмурло уважав, що «записка митр. Могили, укладена польською мовою і, правдоподібно, перекладена на латинську чи італійську мову тим же о. Валеріяном, дійшла до нас в переказі, по-італійському, секретаря Пропаганди Франціска Інґолі. На авторство Петра Могили вказує, крім Інґолі, також і о. Валеріян у своєму листі до кардинала-префекта з 29. 1. 1645 р. 90). Щодо другого документу — «Думка одного польського шляхтича грецької релігії» — він анонімний і « авторство чернігівського каштеляна Адама Киселя покищо тільки наше припущення. Підтвердження для нашого припущення ми знаходимо, між іншим, у повній одностайності поглядів «Думки-Сентенції» на примат папи з відомим «Ісповіданням», яке Кисіль втягнув в нотаріяльний акт, укладений ним в 1643 р. (дивись у С. Голубева, цит. твір, т. II, стор. 235}. Записка (Сентенція) була реферована на засіданні Конгрегації 16. 3. 1645 р. і визнана там, як «Compenclio Scripture», що вказує на те, що це не первісна редакція, а, правдоподібно також своєрідний переказ, подібно до записки II. Могили... По змісту вона згідна з запискою митр. Могили, з тією тільки різницею, що автор, бувши людиною світською, переважно задумується над світськими і при тому чисто практичними аспек­тами справи» 91).

Пізніші дослідники, як М. Андрусяк 92), А. Амман 93), І. Власовський 94) притримувалися припущення Е. Шмурла, з тим лише, що І. Власовський ставиться до авторства з великим застереженням; він пише: «Митрополит Петро Могила, людина високоосвічена й життєво досвідчена, напевно не міг так нелогічно мислити, як представлено у Інґолі (зокрема щодо примату папського в Церкві) і так наївно думати про переведення унії через сеймики (шляхетські), з'їзд і сейм, після всієї піввікової боротьби з унією І напередодні найбільшого козацького повстання Богдана Хмельницького» 95).

Слід звернути увагу, що й католицькі дослідники притримуються тез Е. Шмурла про авторство згаданих двох унійних проектів та про « Modus concordiae », про що свідчить розвідка Мирослава Марусина: «Blick auf die Unionsbestrebungen in der Ukrainischen Kirche der I Haelfte des 17 Jhrts»96). Документ

 «Sententia» був відомий і попереднім дослідникам, як наприклад, Ю. Пелешеві, який тільки згадував про нього ; « Mit dies beziiglichen Antragen (від короля Володислава IV — А. Ж.) und mit einer von einem rulhenischen Edelmann verfassten Sennit von der allgemeinen Union der Ruthenen mit Apostoliseher Stuhle, worin die Art und Weise, sowie die Bedingungen dieser Union bespro-chen waren '' 97). Також С. Голубев зазначуе що : « по всій правдоподібності (походив) від уніятського митрополита Антонія Се-ляви» 98).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16