Научная работа: Праця про Петра Могилу

Нову теорію про авторство цих документів висунув А. Г. Великий, ЧСВВт у своїй доповіді, виголошеній 16 вересня 1952 р. на науковій конференції НТШ у Сарселі99), яка згодом була опублікована у статті « Анонімний проект Петра Могили по з'сдинен-ню Української Церкви 1645 р.» 100), яка своєю логічною дедукцією виглядає найправдоподібнішою, тому й над нею зупинимося докладніше.

Докладно проаналізувавши обидва документи, А. Великий твердить : «Аналіза ця показала повну тотожність головних і побічних точок змісту, подібність вислову їх та термінологічні схожості, настільки можна говорити про такі при повнім тексті та його коротенькому резюме, приготованому для практичних цілей іншою людиною, з західньою ментальністю...» 101).

Значить, перший документ це тільки резюме «Sententia».

Переходячи до авторства «резюме» і «Сентенції», А. Великий зіставляє початок «резюме», де сказано: «...польський король прислав сюди о. Валеріяна, капуцина, з удостовірюючими листами до Свящ. Конгрегації Поширення Віри, а цей отець пред'явив письмо нез'єдиненого митрополита Руси, людини вченої, та добре настроєної до Римського Престолу... та настоює, щоб розглянути це письмо, і або схвалити, або поправити, бо цей митрополит не хоче починати переговорів у такій великій і тяжкій справі, поки не матиме з Риму вказівок, що виглядатимуть відповідні й здійснимі» 102), з листом о. Валеріяна з 28. 1. 1645 р. до кардинала-префекта Конґреґації (дивись Е. Шмурло, цит. твір II, стор. 156-157), де повторюсться : « мало що маю сказати щодо доданого польською мовою листа митрополита київського...; найперше, що чекають від Його Святости і Свящ. Конґреґації — це вказівок, чи зміст... апробується, чи щось треба додати чи відняти...» 103).

Згідно з цим А. Великий робить дедукцію, що лист Київського митрополита було віддано до перекладу на латинську чи італійську мову, і за тодішньою практикою «з нього зроблене коротке резюме італійською мовою, яке розіслано до учасників найближчого засідання в цій справі». Цим і пояснюється, чому із припущеного резюме знайшлось аж 5 примірників.

У Протоколі засідання Конгрегації, що відбулося 16. 3. 1645 p., занотовано: «На ньому найперше прочитано вірчі листи, дані польським королем для о. Валеріяна, капуцина, та резюме письма під заголовком «Думка одного польського шляхтича грецької релігії», в якому говориться про загальне з'єднання всіх українців (тексті: «русинів») з Апостольським Престолом, про спосіб цього з'єднання та вкінці про умови, на яких цс поєднання було б побажане...» 104).

На основі поданих фактів А. Великий приходить до таких висновків: «1) автором письма, з якого зроблено римське резюме — є православний митрополит київський; 2) заголовок письма, з якого зроблено це резюме, звучить: « думка одного шляхтича і т. д.». Отже цей митрополит є автором письма, під заголовком «думка одного польського шляхтича грецької релігії»... Значить дискутований на засіданні Конгрегації проект був ділом П. Могили » 105).

В дальшому дослідник намагається пояснити, чому П. Могила писав анонімно, а саме, що лист не мав офіційного характеру а тільки зондуючий, та з обережности... А. Великий доповнює свою гіпотезу про авторство тим, що вважає, що й Адам Кисіль відповів на листа Папи з 3. 11. 1643 р. а саме : « одержавши послання Папи, вони, порозумівшись, виготовили спільний проект та, мабуть, за спільною згодою вжили згаданого аноніма... 106). Значить авторами «Думки одного польського шляхтича грецької релігії», на думку А. Великого, були П. Могила і А. Кисіль.

Не зважаючи на відважні роздумування А. Великого, до віднайдення додаткових даних, треба уважати цю тезу найправдопо-дібнішою. Іншими словами, вона й не дуже далека і від поглядів попередніх дослідників, бо всі згідні, що обидва документи близькі своїм змістом та що до нього безпосередний стосунок мав митрополит Петро Могила.

Після цих вступних завваг, пригляньмося до самих проектів. Насамперед резюме — Compendio del negotio dell' unione de Rutheni univer.sale — зроблене секретарем Конґреґації Пропаганди Віри Ф. Інґолі, і яке визначається своєю систематичністю, ясністю і фаховістю.

В цьому резюме, чи як інші називають «Записці Могили», ставляться три важливі питання : 1) віроісповідні різниці між Східньою і Західнього церквами, 2) умови з'єднання церков і 3) засоби до їх з'єднання.

1) Різниці між Східньою і Західньою церквами не є суттєвими, а більш словесними: це стосується пояснення про походження Св. Духа, у визнаванні оплаток, чистилища, в почитанні святих і інші, в яких порозуміння цілком можливе; православна церква також визнає існування місця, де душі умерших змивають з себе свої гріхи, а щодо восьмого члена Символу Віри вся різниця тільки в прийменнику «a Filio» чи «Per Filium» — чи походить Дух Святий від Сина, чи через Сина, так що дана вставка в Символі не повинна являти собою труднощів.

Головне це примат папи. Розходження в цьому питанні набрало такої форми, що стали думати, що замирення можливе лише при умові, коли одна із сторін уступить другій. Але це рішуче неможливо здійснити : обидві церкви походять з двох цілком протилежних основ (засад), змінити ці засади значило б підрізати в корені фундаменти, позбавити всякої життєздатности самі цер­кви. Східня церква ґрунтується на роздільності патріярхатів (на соборності), і цей принцип треба обов'язково зберегти, навіть, признавши примат папи. Підставою Західньої церкви є ідея єдности верховного пастиря і пастви, та бачити в Петрі голову апостолів. Цієї засади не відкидають, однак і православні, вказівки на що знайдуться в їх молитовних пісноспівах; в такому ж дусі висловлювались і Отці церкви.

2) Порушуючи питання умов з'єднання церков, неможливо домагатися в дану хвилину унії всього православного світу : на греків покищо немає що розраховувати; їх патріярхи перебувають в руках мусульманів, вони не самостійні в своїх діях, тому слід задовольнитися частинною унією з Польською Руссю, церковна єдність для останньої потрібна : вона гине від розколу, що виник в її середовищі і утворив дві ворогуючі партії — уніятів і пра­вославних. Щоб погодити тих і тих треба:

а) створити з'єднання, яке повинно бути саме з'сднанням, унією, а не злиттям (l'unione et non l'unita), не перетворення православних на латинників; руські повинні зберігати непорушними свої обряди, маючи спільного з латинниками духовного голову і керівника — Римського первосвященика, згідно з Символом Віри, що наставляє нас до єдиної католицької апостольської церкви, очолюваної папою, наступником апостола Петра.

б) Допустити обрання митрополита собором руських архи-спископів і єпископів, за старими звичаями, не звертаючись до Риму за потвердженням в його сані, як не потребував затвердження і апостол Матвій, якого поставили решта апостолів, що перебували в той час поза Римом.

в) Постановити, що митрополит складає присягу для притри-мання догматів і правил християнської віри, зокрема ж заявляє про свое визнання папи і його примату та надсилає ісповідання віри до Риму латинською, грецькою і руською мовами, без того однак, щоб їхати туди і просити висвячення... Таке ж ісповідання з визнанням папського примату видають при висвяченні, архиє-пископи й спископи, але надсилають його не до Риму, а вручають митрополитові.

г) У випадку возз"єднання константинопольського патріярха з Римською церквою, Польська Русь повертається під його владу, бо таким чином значно полегшилося б приєднання його самого, — до того часу, коли грецька церква визволиться з-під мусул-манського ярма, буде в основі розпоряджатися собою.

3) Для здійснення унійної акції пропонуються такі засоби:

а) На майбутніх повітових сеймиках ставити питання про існування розладу між; уніятами і православними, про шкоду, яку він завдас. про потребу закінчити з цим ненормальним станом та намагатися вибрати земськими послами людей з авторитетом і прихильних до унії.

б) Скликати примирливий з'їзд уніятів і православних, щоб домовились в спірних віроісповІдних пунктах, не роблячи ніякого натяку на майбутне єднання з Римським престолом.

в) Випросити у короля рішення шляхти на такий з'їзд і заборонити під загрозою позбавлення громадянських прав робити безладдя і порушувати правильний хід нарад з'їзду.

Г) головами з'їзду нибирати двох : католика і православного, людей розсудливих і з належним авторитетом.

ґ) Постанови цього з'їзду представити на затвердження загальному сеймові 107).

Е. Шмурло, який віднайшов цю « записку київського митрополита » і вперше її опублікував в 1928 p.. висловлював жаль : « що до нас не дійшов оригінал, бо переказ — редакція Інґолі — не вільна від суб'єктивного забарвлення, факт, що не дозволяє нам точно довідатися в якій мірі « латинствував» Петро Могила і де властиво була межа його компромісовости... Можна ствердити одне : крок в сторону Риму... зроблений був не малий... Могила уважав можливим відсунути всі перешкоди догматичного характеру і навіть примат папи... Стіна догматичних перепон бу­ла, таким чином, принаймні на папері в писаннях Могили зруйнована і засаднича перешкода до порозуміння і з'єднання зломана» 108). '

Але перешкоди до порозуміння обох церков були не тільки догматичного характеру, як писав Шмурло: «Обидві церкви, за довгий період віків, виробили, кожна, своє власне обличчя, і Могила ні на хвилину не допускав можливости для руської церкви поступитися своїм. Єднання — так, злиття — ні... визнання примату не означає ще підпорядкування, взагалі недопустимого при засаді соборности. Першенство ще не панування. Папа, згідно з четвертий Халкидонським собором,є лише «primus inter pares», і посилаючи йому свое ісповідання віри, митрополит здійснював не акт підпорядкування, а звичайно через папу, як старшого, доводив до загального відома церкви наявні факти...» 109).

Так само як і «Modus concordiae» цей проект не ставить питання утворення в Польщі українського патріархату, беручи під увагу категоричну відмову Римської курії з попередніх років.

Тепер слід зупинитися над проектом «Sententia euiusdam nobilis Poloni Graecae religionis», авторство якої приписують А. Киселеві, чи вбачають авторство П. Могили і А. Киселя — інші дослідники. Порівняно з попереднім проектом, ней є значно докладніший і має розповідну форму.

Для систематизації поділимо «Sentatia» на дві частині: 1) Критика Берестейської унії, яка сформульована в трьох пунктах: а) брак чистого і святого наміру; б) неприродне становище до республіки; в) протиприродний характер злиття (унії); 2) намі-чення правильної розв'язки завдяки усуненню браків у трьох згаданих пунктах.

З уваги на важливість документу перекладаємо його українською мовою та додаємо відпис латинською мовою за Е. Шмурло в окремому розділі.

«Думки одного польського шляхтича грецької віри»

«В справі важливих різниць і непорозумінь у вірі між русинами (українцями — А. Ж.) схизматиками, тобто нез'єднаними з Римською Церквою, треба розглянути три причини:

Перша: Відносний, а не чистий і святий намір.

Друга: Нельояльне становище до республіки.

Третя: Протиприродний характер самої концепції унії.

Щодо першої причини: у справі побожного, спасенного й дійсно святого ставлення до переговорів не треба шукати своїх особистих користей, а тільки те, що с Боже, а все, що суперечить цьому, саме себе зневажає.

«Щодо другої причини : Кому належиться опіка права і законів, тому також треба забезпечити свободу (силу) релігії; в українському народі вільна шляхта дає релігії опіку й підтримку, але духовні особи не мають таких привілеїв, як люди римської Церкви; й тому, коли вони, як слабша частина, приготовили унію при опозиції шляхти, вони вчинили проти укладу цієї держави й через це все діло не було довершене.

Щодо третьої причини ; унія (з'єднання) і одність, злиття — (unitas) є зовсім дві різні речі. Одність виключає двійність, а з'єднання прагне сполучити двое в одне ціле, не знищуючи з'єднаних частин, як бувало кілька разів, а останній раз у Фльорентійській унії латинників і греків.

« А тим часом унія українців з латинниками здається практикувалася в цьому королівстві незгідно з суттю унії й мала на мсті не збереження релігії, але перетворення грецької віри на римську й тому це не вдалося. І всі установи (конгрегації), які бу­ли у нас для служения унії, дуже мало руйнували (атакували) основи грецької віри, а завжди прагнули головне до визнання примату Римського Папи.

«А ці питання різниць між греками і латинниками, що вважалися тільки мовними, а не істотними й що торкалися богословів, яким про них і треба б дискутувати, не ставилися остаточно, але трактовано їх полюбовно.

«Самим визнанням принципу примату Римського Первосвященика не виключаються всі ступені ієрархії, від яких залежать усі обряди — тобто пастирі і патріярхи грецького віровизнання. Однак, новіші форматори унії поступали проти її природи, бо всупереч всьому вище згаданому, вони нищили самі її основи, думаючи, що зближаються до унії, а на ділі вони від неї віддалялися й, таким чином, постійно роз'єднували русинів з латинника­ми. Святу віру українців, згідну з вірою Апостольської й римської церкви вони засуджували як незгідну й шкідливу для церкви. Через це були вбивства, страждання й така ворожнеча, що з обох сторін люди, віддані релігії, не вагалися, не боючися великої образи Божого Маєстату, називати один одного єретиками.

«Тому в ім'я Боже, хто бажає зайнятися цією святою справою, з самого початку мусить зрозуміти й оцінити протиріччя, шануючи три твердження (преміси) й застосувати відповідні за­ходи.

«Отож, кожний, хто хоче взяти на себе цю справу, той послужить для збільшення слави Всемогутнього Бога, а себе збагатить заслугами, не маючи на меті якоїсь своєї особистої користи. Бо як є шляхетно й корисно службі священному маєстату Короля, нашого наймилостивішого Пана, а також і нашій Вітчизні, принести в жертву свое життя, вірність, усі наші сили й наші мастки, спо­діваючися за це одержати славу й почесті — а в нашому ділі тре­ба, не покладаючи надії на королівські милості, але служити одному, святому й божеському заповітові: «Будьте одні, як Я і Отець є одні»; при цьому намагатися здійснити цю мету з щи­рим серцем і побожними й святими намірами, відкидаючи вияви заздрости, підступів, і навіть, якби довелося віддати за це славетно своє життя...

«Подруге: починати цю справу треба від шляхетського стану, піддаючи власному досвідові вільно ці думки, згідно з духом і силою законів, щоб у жадному разі не викликати якоїсь шкоди духовним особам; тому що до цього часу це не вдавалося осягнути в цьому розумінні, як його подає цей духовний трактат, ні в одній шляхетській спільноті, треба самим нам власними духовними засобами виконувати, не розуміючи часом спершу повністю, яка є від цього користь. Бо є деякі між нами, що переконані в своїй свідомості, але не мають відваги (здійснювати); інші знову, менш розвинені, не розуміють справи й навіть не намагаються її зрозуміти, а с ще й такі, що відкрито ворожі здійсненню унії й тому мати діло з такими людьми, особливо, коли це є люди шляхетного походження або з духовного стану, було б навіть вельми небезпечно; бо навіть і люди невідповідні звертаються до шляхетства Й таким чином дискредитують людину, хто б вона не була, щоб тільки здобути собі марну славу й ім'я, тому що назагал люди с надто легковірні; наслідком усього цього є те, що всі заходи у цій справі залишалися марними.

«Тому треба починати це діло від шляхетського стану й згідно з законами ось як : на майбутніх загальних зборах шляхти, або на окремих зібраннях треба обговорити вимоги грецької віри й вибрати з територіяльних представників людей льояльних, тих що користуються більшого повагою і які найбільш готові примирити усі протиріччя. Маючи представників так настроєних, треба на зборах з найбільшого енергією досягнути цього рішення: назначити вкінці й оголосити Синод з метою встановлення згоди українців з українцями, щоб вони погодилися цілком в питаннях віри та щоб у майбутньому не було ніяких заворушень у республіці. А цей синод мас бути забезпечений конституцією, при чому не може бути згадки про унію русинів (українців — А. Ж.) з Апостольським Престолом. Крім цього, мас бути доручено шляхетському станові скликати цей Синод, але з цим, що особам духовного стану й політикам забороняється створювати непорозумін­ня під карою втрати становища.

«Негайно, як тільки буде вирішено на синоді, все це має бути підтверджено в республіці, виключаючи тільки відкинуті питання зборами, з зазначенням, що в майбутньому забороняється їх знову ставити. Треба також призначити відповідне місце для збору синоду. Треба вибирати учасників з походження українців тих, що мають повне знання справи, а також посередників, що користуються авторитетом і довір'ям у людей, що їх вони репрезентують, одного від католиків, а другого від українців. У цьому синоді, коли вибрані від присутніх і посередники вирішать дещо в одному з питань в позитивному дусі, примиряючи протиріччя, ми сподіваємося, що з Божою допомогою, ввесь шляхетський стан ніби чудом приєднається. Духовні особи з духовними будуть вести дискусії про догмати, які б там не були питання й протиріччя, і в цій ділянці віри, що її знаходимо у Святих Отців грецької церкви, можна сподіватися, що все буде щасливо вирішено. Якщо й були б які питання, раніше поставлені й залишилися б суперечливі, вони практично не повинні шкодити справі, бо їх треба лишити невирішеними,

«Третя преміса (твердження) є найважливіша. Тому що головна мета з'єднання українців з латинниками не здійснюється, треба тепер продумати засоби, як саме вести далі таку важливу справу, щоб вона була прийнята всіма українцями, хоча би можливою й сприятливою для здійснення, (що треба ще ширше вияснити).

«У випадку, коли партія, особливо знатніша й розумніша, захоче увійти в якусь згоду з партією простішою й менше розвиненою, треба й потрібно залишити на якийсь час питання менш важливі й зачекати, щоб вони самі згодом виникли для рішення, бо деякі з них можуть бути колись зовсім усунені й відкинуті, ніби неіснуючі. Тому в нашій важливій і святій справі треба поступати так: роз'єднання між греками й латинниками тривало надто довго й тому це збільшило кількість питань незгоди між ними. Від цього і на нашій батьківщині в українців виникли численні богохульства, так що навіть основи й приципи церкви захиталися й потерпіли; про це можна сказати прислів'ям: «коли допустиш одну помилку, за нею прийде завжди багато інших ».

«А коріння всього цього лиха с незгода греків з латинниками щодо примату Верховного Голови Церкви. Від цього коріння поступово зродилося багато фальшивих догматів, а з них одні, гірші від інших, від греків перейшли до українців, які тримаються їхніх обрядів. Але ми, що бажаємо відновити святу справу на святих принципах, повинні уневажнити все. що колись впродовж тих непорозумінь було зроблено й назад говернутися до основ, джерел і початків віри; а тому що джерелом, корінням і причиною ворожнечі колись між греками й латинниками, а тепер між самими українцями, була незгода у визнанні примату в Церкві, тому цс питання треба нам вважати за найголовніше.

«Ми читаемо в дискусіях Фльорентійського Собору, що греки закидали про цей додаток до Символу віри (...і від Сина), при чому греки завжди питали, а римляни відповідали; до цього греки особливо настоювали на питанні про примат і не могли ніяк від нього відступити: тому римляни вели диспути вельми обережно й доводили, що не мас іншого протиріччя між греками й латинниками, крім питання про примат; тому то вони ніяк не наки­дали його грекам, а додаток у Символі Віри (...et a Filio) вони вмістили тому, що так вирішили їх богослови, і він (додаток) має значення тільки пояснювальне, а не істотне.

«І про Євхаристію не було суперечок, а навпаки, вони стверджували, що в цьому питанні все було святе й оформлене наукою Апостолів і на Вселенських Соборах під опікою Святого Духа; замість цього, вони особливо наполягали, щоб греки визнали питання примату в церкві, що такий (примат) довгий час завжди належав до наслідників князя (Голови) Апостолів, щоб вони його визнали, бо, визнавши його й усунувши в цьому питанні про­тиріччя, всі інші будуть вирішені. Тому то в цьому святому ділі треба нам слідувати такому порядкові, без нетерпячки, навіть довший час; бо вельми корисно є для нас, для латинників і для греків, так поступати: у цих питаннях досі користувалися крайніми аргументами, що не призводили до згоди в питаннях Євхаристії та про походження Святого Духа, замість вважати їх предметом особистих переконань тощо. Бо існус такий погляд у всіх осві­чених українців і таке с їх переконання, що хто заперечує св. Тайни, як в римській церкві, так і в своїй, не визнає ні молитви до святих, ні їх блаженної слави, ні молитви за померлих, ні їх місця перебування, той вважається не українцем, але єретиком. Питання про походження Св. Духа с незрозуміле для всіх і навіть не ставиться у людей простих, тільки деякі вперті шукають в цьому рішення, але люди розважливі розуміють його як слід і пояснюють. Ось чому найважливішим залишається питання про примат, що його треба взяти до уваги.

«Тому то на цьому, з ласки Божої, синоді треба зібрати всі аргументи разом і розглянути їх та ствердити, що перша грецька церква завжди відкрито визнавала й досі в своїх кожноден-них молитвах, піснях і догматах (одержаних) від Св. Отців, визнає, що це є якраз дійсно православна й свята грецька віра, а всі інші погляди поза цим єретичні. Але в цей же час українці не­згідні між собою, яким же чином може прийти до згоди між греками й латинниками щодо примату Римського Святителя, в чому є бажана одна думка й згода; і, здається, що це не може статися, якщо ніодна сторона не уступить другій, хіба що якесь нове натхнення не прийде від Св. Духа. Здається, що жадна сторона не може уступити другій, тому, що обидві спираються завжди на останніх аргументах. Бо між ними є такі, що виключають всі діецезальні синоди і обмежуються тільки єпархіями й адміністративними, що належать до варварської Руси й залежать від Константинопільського Патріярха: а визнання примату призвело б до скасування рішень останніх (місцевих) синодів. Інші знову зовсім заперечують примат Римського Папи й піддаються Патріархові, так що роз'еднання між українцями ще глибше, ніж між греками.

«Тому треба шукати правди по середині між цими двома протилежними партіями. На майбутнє, це середнє наставления має бути ось яке : всі признають примат і. цим самим, Святий Апостольський Престол буде задоволений, а в усіх інших питаннях не треба нічого змінювати, або усувати з їх принципів і основ, тому, що унія не шукає зміни, але вона — це дві речі, що зберігають свої природні прикмети повністю; все те, що було спочатку, мас залишитися, а нове треба зовсім відкинути. А що Верховний Пастир завжди вважався першим і найвищим у святій церкві, вікарієм Христа і Його заступником, тому так і повинно тепер залишитися; але ніколи й ніде не було (сказано) записано, щоб ла-тинник був головою у грецькому обряді, бо цей останній мав свого голову, що признавав примат, але в ділянці свого обряду залежав від Патріярха.

«Тут то, в цьому місці виникає вельми складне питання, як саме можна буде осягнути, щоб Патріярх, що не є в унії з Римом, прийняв все це й все ж таки вступив у зв'язок з Церквою й Римським Святителем? Та це питання можна ось як вирішити: допустимо сміливо й будемо сподіватися впевнено, що коли б константинопільський Патріярх був вільний, то він же визнав би вповні все, що диктує правда: але тому, що він є під тиском поган, не треба його вважати за такого, що повністю відповідає за свої вчинки, хоча й не можна його нехтувати. Бо безсумнівною правдою залишається те, що має бути один пастир і одне стадо; і тому то ми плекаємо велику надію, що прийде час, коли християни з божою допомогою і у всіх народів стануть вільні й повернуться до повної згоди; тому то й українці зчасом будуть першими учасниками цісї святої універсальної згоди й унії; а греки не повинні почувати себе зневаженими тим, що українці відійдуть від їх пастиря й Патріярха, бо їх першенство с в тому, що вони є вільні й тому вони у вільній вітчизні виконують те з Божої ласки в той час, коли інші під тиском тиранії це занедбують; тобто, що вони визнають єдність віри, Церкви й примату Церкви Божої, хоч тим часом вповні залишаються в своїх обрядах і ієрархії.

«І тому не треба окреслювати становище Патріярха, ані точно встановлювати верховну владу Римського Святителя в українських церквах, але надалі все повинно залишитися так як є донині. Тільки так треба розуміти цю святу згоду.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16