Научная работа: Праця про Петра Могилу

«Але, тому що наші брати греки, завдяки гріхам, і наш Отець Патріярх, з яким наші предки були з'єднані в святому хрищенні. стогнуть під жахливим ярмом тиранії й вони не можуть мати зв'язку з нами, з цієї причини ні нам, ні усім грекам не мас можливости заключити згоду з римлянами. Однак, між тим, ми боїмося великої втрати для українців через це роз'єднання, бо ми відкрито визнаємо на основі догматів і принципів Божої Церкви, що ми відрізнясмося від римлян тільки обрядами, але зберігаємо єдність та істоту однієї віри для усіх, та й не можемо того заперечити, що в наших церковних піснях ми завжди визнавали св. Апостола Петра за голову Апостолів, та що його наступники, Римські Святителі, завжди мали найвищу владу в Божій Церкві. Але ми й не можемо відмовитися від нашого Отця Патріярха, з яким ми з'єднані святою тайною хрищення, ані не можемо довше зволікати прямувати до здійснення унії, в якій є справжнє спасіння; в цьому ділі, в ім'я Боже, ми усі, духовні і світські люди, усунувши всі незгоди й небезпеки роз'єднання, повертаємося до нашої давньої, твердо встановленої віри й це ми приймаємо одностайно; й житимемо під одним головою, наставником і заступником Христа, як і вчить нас Символ віри, а саме, що є церква католицька Апостольська й один є наслідник Св. Петра — Римський Святитель; це ми ісповідусмо всенародньо. Також, зберігши перед усім обряд нашої святої грецької віри, намагатимемося, щоб він так і залишився у своїй цілості, аж поки милостивий наш Бог наділить нашого Пастиря Патріярха і весь грецький народ свободою і таким чином призведе їх до цієї спасенної згоди, яка існус головне в святих богослужениях церковних.

«І не треба, щоб в майбутньому наш митрополит, як це досі бувало, від однієї частини наших українців їздив до Риму, ані до Константинополя, як це робила друга "частина, щоб там приймати своє свячення; але він має бути рукоположений (хіротонізований) назавжди владою Синоду Архиєпископів і Єпископів (тут треба згадати, як св. Алостол Матвій був таким чином канонічно визнаний на місце Юди); після виборів на митрополичий престол, він має одержати мітру й визнати єдність святої віри й примат Римського Святителя; після чого це його визнання має бути оголошене по всій Русі грецькою, латинською й слов'янською мовами (на письмі), крім цього він має скласти урочисту присягу на це своє визнання віри у всіх конґреґаціях і йому, як митрополитові, мають служити всі спископи.

«Є надія в Бозі, що таким чином українці з українцями зокрема, а після й усі інші увійдуть у згоду з римлянами; без сумніву, не слід шукати багато, коли можна осягнути чогось малими засобами. Відвідини Риму не принесуть користи, якщо не буде визнана раніш верховна влада Святителя; а тим часом, кому ж іншому більше як не всьому народові українському принесе користи й повноти сили таке прилюдно визнання хоча б одного митрополита, чи епископа? Тільки я що думаю, що в українців є велика потреба змінити багато чого в обрядах, що цим самим визнанням буде осягнено, зберігаючи однак повну юрисдикцію патріярха; для майбутнього цим буде дана велика підтримка всім грекам з допомогою Бога, що бажас едности й миру; остаточно особливо скористується український народ: коли він осягне знову свій (старовинний) первісний стан, він відкине й знехтус всякі новизни (новотвори) й отже, в тій святій згоді, багато буде стверджено. Нехай Бог Всевишній і Милосердний завершить своєю всемогутньою рукою все те. що є бажане, загоїть зчасом багато нанесених ран і створить сдине тіло, спаяне однією любов'ю сердець і душ».

Основні думки цього проекту такі:

Розходження між православними і католиками є скоріше формальними, як дійсними, і погодити їх повинні богослови, тим більше, що на відтинку догм здебільша вже знайдено узгіднюючі моменти : в справі походження Св. Духа, Євхаристії, чистилища, шанування святих. Вся суть примирення була у визнанні примату папи, якщо його вдасться полагодити, то все інше не представлятиме труднощів. В цій справі слід повернутися до первісного стану, коли грецька церква визнавала римського первосвященика, бо Римська церква є первопрестольна, а папа перший серед патріярхів і Намісник Христа. При цьому однак слід пам'ятати, що унія (злука) не с злиттям (унітас, одність). Злука не порушує суть складових з'єднаних частин, тому треба визнати дві цілком самостійні християнські церкви; Східню і Західню; ніодна з них не мас права придушувати другу. Визнаючи примат, православні, однак, надалі залежатимуть від патріярха і зберігатимуть недоторканими свій обряд і свою організацію. Щоб погодити примат і підпорядкування патріярхові, знайдено таке пояснення: теперішнє становище константинопольського патріярха ненормальне, він у ярмі поган; його дії не вільні від примусу, тому тепер з ним не можна рахуватися. Коли Греція визволиться, тоді й патріярх, напевне, не відмовиться визнати примат.

Таке наставления вказус на те, що київському митрополитові не треба приймати сакру ні від папи, ні від патріярха: його хіротонізуватиме собор архиєпископів і єпископів, а митрополит прилюдно проголосить по всій Русі свое ісповідання віри по-грецькому, латинському і українському, а єпископи зміцнять його.

Автор проекту подає також ориґінальний спосіб проведення в життя з'єднання, а саме шляхом відбуття з'їздів — сеймів, скликаних згідно з діючою конституцією. Насамперед церковну проблему поставити на повітових сеймиках, згодом заторкнути її на державному сеймі, який виробить конституцію (правну базу) для скликання з'їзду всіх українців, що на ньому шляхта і духовенство розглядатиме справу порозуміння з Апостольським Престолом, а рішення цього з'їзду затвердить державний сейм. При цьому велику увагу зверталося на те, щоб в унійній акції якнай­більшу участь взяла шляхта, впливовий чинник держави в тодішні часи.

До згаданого проекту секретар Конґреґапії Ф. Інґолі і богослов В. Рікарді подали свої критичні завваги, додавши їх до вже згаданого « резюме » 110). Насамперед секретар Конгрегації не був згідний з автором проекту, який твердив, що догматичні різниці між двома церквами обмежується тільки до словесних формулю­вань. Інґолі настоював, що різниця між «a Filio» і «per Filium» непримиренна, а Рік ярді зазначував, що православні надалі від­кидають чистилище і інші догмати. Він вимагав саме «злиття», а не звичайну «унію», підтверджуючи, що «una est ессіеніа саtholica». Інґолі натомість настоював, щоб в можливому з'їзді-си-ноді православних з уніятами взяли участь також деякі латин-ники і обов'язково єп. Мелетій Терлецький.

Ці завваги мали вплив на рішення Конґреґації Пропаганди, які були прийняті на нараді 16. 3. 1645 p., і які вимагали визнання православними догматів, згідно з умовами Флорентійського собору. Конгрегація прийняла такі постанови :

1) Схвалюються заходи Володислава IV в справі притягання до унії православних прелатів і світських високопоставлених людей.

2) Щодо догматів православні повинні дотримуватися рішень Фльорентійського собору.

3) Після прийняття унії — київського митрополита вибиратимуть архиепископи і єпископи, а митрополит назначатиме своїх спископів, не питаючись Риму. Але митрополит повинен просити і отримати від папи потвердження свого вибору.

4) Митрополит має право відправляти в Рим повідомлення, а отримувати звідти булли і розпорядження.

5) Дозволяється уніятському митрополитові скликати собор для вирішення засобів для приєднання до унії всіх українців, але не дозволяється на цей собор запрошувати православних.

6) Доручається нунцієві в Польщі увійти у контакт з митр. А. Селявою і холмським єп. М. Терлецьким, щоб вислухати їхні погляди по даному питанню, запевняючи їх, що намічена унія православних не буде введена проти їхніх інтересів.

7) Виготовлено проект Конгрегації на випадок, коли б унію прийняла тільки православна ієрархія, а не вірні, і коли б ці відмовились від своєї ієрархії.

8) Виготовлено інструкцію нунцієві, якому рекомандувалося ознайомитися з поглядами на дану проблему православного митрополита і єпископів, особливо луцького, короля, канцлера Ос-еолійського та інших осіб, які готові допомогти справі унії 111).

17 березня 1645 р. Конгрегація передала новоназначеному нунцієві Іванові де Торрес докладну інструкцію в унійній справі православних: «Через митрополита Антонія Селяву православні українці вже двічі виявляли бажання з'єднатися з римського церквою. Але ця справа не знаходила розв'язки, бо православні бажали мати патріярха на Русі і брати участь (для розгляду умов унії) на засіданнях уніятського собору, на що апостольська сто­лиця не могла дозволити через причини, подані в інструкції, висланій Філонарді, і яку додається тут в копії.

Але тому, що вони відмовились від своїх претенсій і їх митрополит (як здогадується о. Валеріян, капуцин, місіонер Конгрегації Пропаганди Віри, що прибув у Рим з листами від польського короля) рішив потрудитися для поширення унії між всіми українцями, то конґреґація для ширення святої католицької віри, взявши до уваги, що не слід втрачати такі сприятливі для цього обставини, бажає дати хід рухові, такому важливому для спасіння душ, надто стурбована про доведення цієї справи до її закінчення, тому доручає її розсудові шановному пану (нунцієві). А тому, що в цій справі багато залежить від таємної дії, Ти повинен її розглядати тільки з королем, канцлером Оссолін-ським, митрополитом уніятським і ксьондзом Терлецьким, холм-ським єпископом; від них можна довідатися, як потрібно вплива­ти на Ґнезненського архиепископа, щоб він довів співпрацю в цій справі перед королем, захищав її на сеймі, коли вона буде там поставлена. Від митрополита і холмського єпископа можеш дістати достовірні відомості про підготовку, наставления І наміри православних, які або дійсно прагнуть до доброго, або тільки домагаються знищення унії і відбору від уніятів бенефіцій і церков, на що вже нераз робили замах на сеймах.

Перед тим як шановний пан приступить до розсуду про унію, Ти повинен добре довідатися про спосіб життя і звичаї Могили, православного митрополита, а також про його характер, ученість і наміри, якими він руководиться в даній справі. Вони можуть бути духовними (І це було б краще), але можуть бути й дочасні. Одначе і останні, будучи виявлені, можуть послужити справі унії, бо Бог часто приводить людей до блага шляхами земних їх ці­лей. Також постарайся зібрати подібні свідчення про луцького єпископа (А. Пузину), найбільш ученого з-поміж православних українців, про якого доносили конґреґації, що він тайний католик, потім, що він уже перейшов на ісповідання віри згідно з формою, уложеною для греків. Копію її додасться для того, щоб, на випадок, що митрополит або інші православні бажатимуть приступити до унії, ти міг їх прийняти на лоно костьолу...

При виборі засобів до укладення унії ти повинен дати перевагу найбільш легким і найбільш пристосованим до осіб, часу, обставин, щоб скоріше досягти наміченої мети.

Повинен довідатися про умови, на основі яких православні бажають прийняти унію... Повинен довідатися також про труднощі, які перешкоджають справі унії не тільки з боку митрополита, єпископів і православного народу... Повинен вкінці довідатися як всі ті труднощі можна оминути...

Обмірковуючи визначену справу, не зобов'язуйся в нічому, а на все відповідай, що про все предложене чи бажане ти повідомиш конґреґацію, а за її посередництвом дістанеш рішення папи. Можеш дати до зрозуміння православному митрополитові, щоб він у своїх умовах обмежувався тільки до таких, які можуть бути прийняті апостольською столицею» 112).

Аналізуючи ставлення Конґреґації до пропозицій православних, Е. Шмурло уважає, що: «Курія уступила київському митрополитові тільки наполовину; її не задовольняла звичайна висилка ісповідання віри. На погляд Могили, вибір митрополита місцевими єпископами ео ipso ставило його митрополитом. Курія уважала, що цим вибором процес не закінчується, потрібний ще був фінальний акт, який належав виключно до прероґатив папи... Без папської санкції митрополія буде позбавлена керівництва, не­повною... Матеріял привезений о. Валеріяном не був вичерпним, тому конґреґація не могла брати в даному питанні остаточних рішень. Тому вона обмежилась звичайним дорученням новому нунцієві Торресу зібрати докладні дані про митр. Могилу, еп. А. Пузину...

Покищо справа на тому й закінчилась. Як і попередні переговори, так і ці ні до чого не довели. Обидві сторони йшли назустріч одна одній, але з обох сторін було недовір'я і підозри... В таких обставинах і при таких умовах знайти спільну примирливу лінію, річ ясна, не було легко. Невдовзі помер і митр. Могила (31. 12. 1646)»113).

Інше пояснення причин невдачі цієї чергової спроби « універсальної унії » подас А. Г. Великий. Для нього «офіційна постава конґреґації була позитивна, і рішено на цій базі далі переговорювати, аж до щасливого закінчення... Цей проект розглянула прихильно конґреґація в березні 1645 р. і на його основі дискутувалась справа далі на Україні, аж до Зборівського трактаку і до виставлення постуляту української маси: «унія усюди мас бути винищена». Своїм відтяганням справи українська провідна верства завинила, що українська церковна проблема була поглиблена та загострена в часі Хмельниччини, і цілим рядом драстичних фактів її розв'язка відсунена та майже знеможливлена...» 114).

В дійсності проблема церковного зближення була багато складнішою, ніж її представляє А. Великий, скидаючи всю вину за невдачу тільки на одну сторону, спрощує поставлену проблему. Про застереження Конґреґації до проектів православних вже було сказано вище. Ставилось також раніше постійну заборону Ватикану для відбуття спільного собору уніятів з православними, на якому обидві сторони спільно розглянули б спірні питання. Це все створювало атмосферу недовір'я, обидві сторони взаємно од­на одну не розуміли і розглядали бажану проблему з'єднання в різних площинах. «Православні бажали порозуміння, але як рівний з рівним; бажали з'єднання, але не поглинення, а тим менше підпорядкування. А Курія дивилась на них як на блудних овець... Курія ні на йоту не хотіла відійти від постанов Берестейської унії і нову паству приготовлялось перетворити в таких же уніятів, як тих, яких вона виховала за останніх 40 літ; а саме уні-ятство Берестейського типу і відстрашувало православних» 115).

Але труднощі зговорення випливали не тільки з організаційно-зовнішніх моментів чи невдалих ходів однієї чи другої сторони. Вони мали насамперед значно глибшу причину, а саме те, над чим так уболівав митр. П. Могила, називаючи обрядом, а ми розуміли б саму природу, дух, чи « специфічність проявів душі схІднього християнства». З одного боку, сувора організаційна структура, цезаро-централізм, раціоналізм і сувора логіка, базована на канонах, а з другого прагнення до внутрішньої автономії — автокефалії, соборне управління церкви і участь світського елементу (братств, козацтва), вільне пояснення ісповідання віри.

На цей момент у свій час вказував також: Володимир Антонович, який писав : « Головною помилкою ініціяторів унії було те, що вони не звернули уваги на засадничу рису в устрої Православної Церкви, яка була в соборному характері цього устрою, в невизнанні сліпого послушенства ієрархам в справі віри, у від­сутності централізації в самій ієрархії... Отже непорозуміння чи неґація соборної засади в Церкві було найбільш характерним для цього нового задуму, який з цього боку викликав проти себе най-сильніші протести. Міцно скріплені на соборній засаді, православні могли витримати двохвікову тяжку боротьбу за свободу своєї релігійної совісті. Починаючи від князя Константина Острозького і кінчаючи поневоленими українськими громадами, всі стани українського народу в боротьбі за віру мають в засадах соборний устрій Церкви і в них знаходять головну підтримку і невичерпну силу...» 116).

Підсумовуючи унійні заходи 164І1-1646 pp. слід визнати, що за цей період для досягнення церковного примирення вступили всі чотири зацікавлені чинники: ініціатива вийшла від уніятів (сп. М. Терлецький), назустріч якій пішов Ватикан (папа Урбан VIII), заходам сприяв король Володислав IV, висилаючи до Риму для переговорів свого знавця унійних справ (о. Валеріяна Маньо), а православні виготовили конкретні проекти, як базу для пере­говорів. В цій акції митрополит Петро Могила був центральною особою, не тільки тому, що католицька сторона всі свої унійні пляни пов'язувала з його особою, але насамперед тому, що київський митрополит своїми реформами, здійсненою роботою в православній церкві став найбільшою церковною індивідуальністю, яка єдина могла проводити кардинальні зміни. Будучи людиною широких поглядів, та передбачаючи велику распрю і шкоду для самої християнської віри, що їх вносив церковний двоподіл, П. Могила не втікав від проблеми. Вище проаналізовані проекти, зв'язані безпосередньо, чи посередньо з особою українського митрополита тільки підтверджують тезу про постійне його прагнення для знайдення синтези Христової науки та Христової Церкви.

Великий мінус всіх цих унійних заходів полягав у тому, що вони велися тільки на « верхах », та щобільше, що вони відбувались в таємниці, найкращим доказом чого є анонімність самих проектів і нині потрібно створювати різні теорії, щоб знайти авторів цих проектів. Ніхто не звертав уваги на те, що до таких величезних змін, як поєднання церков, було потрібно підготовляти народ, бож церква, це не тільки іерархія, але насамперед вірні. Вони були залишені поза рамками усієї багаторічної підготовки, тому й не диво, що коли народні маси прийшли до слова, вони поставились негативно до наміченої реформи. Очевидно, що для такого великого діла надто короткий період життя однієї людини, чи ґенерації. Якщо напередодні великих історичних подій на Сході Европи — повстання Б. Хмельницького — проблема «універсальної унії» зійшла із історичної арени, то також тому, що не стало в цей час двох великих постатей цієї ідеї: митрополита Петра Могили і короля Володислава IV.

Б) ЦЕРКОВНА ЄДНІСТЬ В ТЕОЛОГІЧНО-ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРАХ П. МОГИЛИ

Аналізуючи ставлення Петра Могили до католицької церкви, крім його дипломатично-організаційної участи на цьому відтинку, немале значення в екуменічній акції відограли також інші аспекти його церковної діяльности, насамперед праця Могили в ділянці створення міцної ідеологічної основи для своєї церкви. Він був свідомий, що провести діялог можуть тільки два рівнорядні чинники, тому намагався всіма можливими засобами зміцнити організаційну структуру, рівень освіти та теологічні основи самої православної церкви.

На іншому місці вже була мова про величезні реформи, що їх впровадив Петро Могила для скріплення організаційного і матеріяльного стану, як також для піднесення культурно-освітнього рівня православної церкви.

Нам залишається ще прослідити його теологічні твори, щоб побачити який погляд він мав щодо інших церков та їхньої віро-науки. При цьому заздалегідь слід зазначити, що в більшості випадків Могила не був единим автором, приписуваних йому творів, однак він надавав ідею і був душею написаного тексту. Одним з найближчих його співробітників у написанні релігійних творів був ігумен Ісайя Трофимович Козловський.

1) «Православне ісповідання віри»

Капітальний твір Петра Могили та Ісаї Трофимовича, який став основою для віронауки всього православія — «Православне ісповідання віри», називався спершу «Виклад віри церкви Малої Росії»117). Розглянений на київському соборі (8. 9. — 18. 9. 1640), згодом на помісному соборі в Ясах (15. 9. — 30. 10. 1642), з деякими поправками грецького теолога Мелетія Сіріґоса, «Виклад віри» був затверджений 11. 3. 1643 р. чотирма патріярхами Сходу: Партеній Константинопільський, Йоанікій Александрійський, Макарій Антіохійський і Паїсій Єрусалимський, які уважали, що «Виклад віри» є згідний з догмами Христової Церкви, повністю згідний зі святими канонами, так що ніщо не протирічить тому, щоб Церква його прийняла. Ось текст прийнятий Синодом :

«Партеній — милостю Господа Архиепископ Константинополя, нового Риму, і Патріярх Вселенський.

Наша смиренність разом з Синодом Архиєреїв й духовенством розглянули книгу, що її надіслала нам Церква Малої Росії (України — А. Ж.), нашої сестри, під заголовком «Православне Ісповідання віри Церкви православної і апостольської Христа». Ця книга складається з трьох частин : віра, любов і надія. А саме: віра охоплюс дванадцять точок Святого Символу. А любов охоплює десять заповідей та ті, що їх вимагає святе і Господом надхненне Письмо старо- і новозаповітне; та надія, що обіймає Господ­ню молитву і дев'ять блаженств Святої Євангелії. Цю книгу ми знайшли згідну з догмами Церкви Христової й з святими канонами, так що вона (книга) не противиться їй (Церкві). А друга частина книги, яка з правого боку, написана латинською мовою, ми її не читали, і затверджуємо тільки ту частину, яка написана нашою мовою (грецькою — А. Ж.), та на основі загального вирішення Синоду сповіщаємо, що вона (книга) є у всьому правдива і православна, та радимо кожному християнинові Східньої і Апостольської Церкви її читати, та щоб від неї не відмовлялися. Тому й підписано книгу для безперервного її утвердження. Року Божого 1643, місяць березень, день 11.

Власноручні підписи їх святостей такі :

ПартенІй милостю Господа архиепископ Константинополя, нового Риму, і Вселенський Патріярх.

Йоанікій милостю Господа -— папа і патріярх великого города Александрії і вселенський суддя.

Макарій милостю Господа Патріярх великого Господнього города Антіохії.

Паїсій милостю Господа Патріярх святого города Єрусалиму.

(Єпископи) Ангірії — Лаврснтій, Ларісії — Григорій, Халкедонії — Пахомій, Адріянополя — Партеній, Берії — Йоанікій, Родеса — Мелетій. Метімнії — Корнелій, Лакедемонії — Гавриїл, Пул — Партеній.

Великий лоґоерет великої Церкви — Ласкар, великий економ великої Церкви — Христод...» 118).

Двадцять років пізніше, 20 листопада 1662 p., Нектарій, патріярх Єрусалимський, підтвердив, шо «Православне ісповідання віри » було твором Петра Могили. Поручаючи цей твір вірним, він писав: «Ця книга називається «Православне ісоповідання» греків, себто правдиве і чисте, яке не має ніякої домішки інших релігій. Ця книга складена насамперед Руською Церквою, яка від свого початку йшла правдивим шляхом...» 118а). Патріярх Нектарій подає історію створення цього твору митрополитом П. Могилою, та пояснює про його затвердження Св. Синодом 1643 р. В 1672 р. Панаіоті домігся поновного затвердження «Православного ісповідання віри » константинопільським патріярхом Діонисієм.

Могила не був згідний з деякими поправками, що їх ввів до « Ісповідання» — Сіріґос на Яському соборі, а згодом затвердили патріярхи. Останні й не поспішали видавати твір, написаний не греком. Тому київський митрополит видав 1645 р. дещо скорочений текст «Ісповідання» в якому не взяв до уваги зміни, внесені Сіріґосом. Насамперед видав по-польському: «Zebranie krotkiey nauki о artykutach wiary prawoslawno-katholickiey chrzescianskiey...», а згодом і «діялектом руським» під заголовком «Събра-ние короткой науки о артикулах в^ры православно-кафоличес­кой христианской ведлуг вызнаня и науки церкве...«

Для ясности слід коротко з'ясувати долю «Православного 1с-повідання віри» та схематично представити його відношення до «Малого Катехизису — Събраше короткой науки...»

Розглянене і схвалене на Київському соборі 1640 p., «Православне Ісповідання віри» — П. Могили і Ісаї Трофимовича Коз-ловського (текст У І), щоб здобути канонічну силу, потребувало схвалення Вселенської Православної Церкви. Для цього було вислано посольство до константинопільського патріярха Парфенія, яке представило йому «Православне ісповідання віри». Патріярх скликав у Ясах помісний собор 1642 р., на якому розглянено латинський переклад (текст ЛІ) «Ісповідання віри», що його підготували київські богослови на чолі з І. Трофимович-Козловським.

Яський собор розглянув і виправив деякі місця ЛІ, особливо за вказівками Мелетія Сіріґоса, відомого грецького богослова. Останньому Яський собор доручив перекласти «Православне ісповідання віри» на грецьку мову, що він і зробив, внісши деякі зміни в тексті ЛІ. Цей ноеий текст (ГІ) і був остаточно затверджений 11 березня 1643 р. Вселенськими патріархами.

Ні один з цих текстів : УІ, ЛІ. ГІ — не зберігся.

Натомість у Паризькій Національній Бібліотеці, в рукописному відділі під числом 1265 грецької секції зберігається рукопис «Православного Ісповідання віри», що його надіслав Оліс де Ну-антель, французький посол v Константинополі, 2] вересня 1673 р. королеві Людовікові XIV. додавши до рукопису таку замітку: «Ми, Шарль Франсуа Оліє де Нуантель, королівський радник і амбасадор Й. В. вельми християнського Короля при Отаманській Порті, — свідчимо і запевняємо всіх, що цей рукопис латинською й грецькою мовами, який має заголовок «Православне Ісповідання Східньої Церкви» дав нам пан Панаіоті. перший драгоман Порти. Він запевнив нас, що рукопис безперечно доводить автентичність книги, яка під тим самим заголовком була видрукувана його (Панаіоті) заходами (завдяки Панаіоті «Православне ісповідання віри» Могили було вперше видане в Голляндії 1667 р, А. Ж.), бо цей рукопис є одним з оригіналів і містить в собі справжні підписи патріярхів. Пан Панаіоті, стараючись спростувати наклепи, що їх кидають на його Церкву, прохав Його Величність прийня­ти цей рукопис...» 119).

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16